Урок № 26
Творчий шлях Артюра Рембо — це безпрецедентна
пригода в історії мистецтва.
Стефан Малларме,
французький поет-символіст
Ліна Костенко
Хлопчик прийшов із Шарлевілю
О Парижу, це малий Рембо.
Не доводь його до божевілля,
Постарайся вберегти або
Хоч принаймні пожалій,
щоб вижив.
Грубіян? Пробач, переросте.
Він не може звикнуть
до принижень,
Може, він скажений через те.
Він нестерпний? Дами і добродії!
Етику порушив, етикет?
Не доводьте дійсність до пародії,
Вам нічого, але ж він поет!
Серед вас, чужих і бородатих,
Може, йому снився Лангедок.
Я насмілюсь тільки нагадати,
Що йому ж сімнадцятий годок!
Сни у нього ще не чорно-білі,
Серце ще обурене на цвіль!
Хлопчик прийшов із Шарлевілю.
Мученик вернувся в Шарлевіль.
Життєвий та творчий шлях Артюра Рембо
Жан-Ніколя-Артюр Рембо народився 20 жовтня 1854 року в провінційному містечку Шарлевіль, в Арденнах, на північному сході Франції.
Його батько, Фредерік Рембо, був військовим, служив в Алжирі. Мати, Марі-Катрін-Віталі Кліф, походила із заможної селянської родини. Коли хлопчикові виповнилося чотири роки, батько покинув сім’ю, і з того часу мати сама займалася вихованням сина. Вона прищеплювала дітям доброчинність, любов до Бога.
Змалку Артюр подарував батькам неабиякі надії: був богобоязливим, слухняним, блискуче вчився. Здібності Рембо всіх вражали. Вчитель Жорж Ізамбар підтримував перші спроби юного поета. Із шести-семи років Артюр почав писати прозу, а потім вірші. У п’ятнадцять років написав вірш «Сенсація», опублікований без відома автора в одному з паризьких журналів на початку 1869-го. Цього ж року надрукував кілька віршів латинською мовою. У цей час Рембо багато читає, захоплюється творами Рабле і Гюґо, а також поезією «парнасців». Віршами «Офелія», «Бал повішених», «Зло», «Сплячий у долині» поет заявив про себе як символіст. В. Гюґо, високо поцінував талант молодого Рембо, назвав його «дитям Шекспіра».
Перший період творчості митця (до 1871 року) позначений впливом авторитетів, що не завадило визріванню бунтарського духу як проти традиційної естетики, так і проти буржуазних порядків провінційного Шарлевіля, де, за словами поета, «ніколи нічого не відбувається». Орієнтуючись на В. Гюґо і Ш. Бодлера, почав писати вірші, які викривали нікчемність міщанства («Засідателі»), Другу імперію («Шаленство кесаря»), лицемірство служителів церкви («Покарання Тартюфа»). Рембо захоплюється революційними ідеями, що призвели монархію до краху. У ті часи свої надії на перебудову суспільства він пов’язував з Республікою.
1871 року, дізнавшись, що проголошено Комуну, Рембо кидає ліцей і, діставшись до Парижа, бере участь у революційних подіях. За спогадами сучасників, поет жив разом з комунарами, якийсь час був навіть у національній гвардії. Суворо- ритмічний «Вільний гімн Парижа», зворушливий образ дівчини-комунарки у вірші «Руки Жанни-Марі» — яскраві свідчення його настроїв. Але після розгрому Комуни, зневірившись у соціальній боротьбі, А. Рембо в листі до друга від 10 липня 1871 року просить знищити свої твори про комунарів.
Письменник шукає іншого шляху в поезії, яка, на його думку, має стати пророчицею і ясновидицею. У листі 1871 року до свого шкільного вчителя Жоржа Ізамбара Рембо стверджує, що поет — віщун і провидець — повинен бути Прометеєм, йти попереду людства.
У серпні 1871-го, повернувшись до Шарлевіля, він посилає свої вірші Полю Верлену. Хлопець із провінційного містечка своїми рядками зачарував відомого поета, і той запрошує його до себе. Знайомство переростає в дружбу. Верлен і Рембо вирушають з Парижа на пошуки нових вражень у Бельгію, а потім у Лондон. Цілий рік вони мандрували разом Європою.
У другий період короткочасної творчості (з початку 1871 до початку 1872 року) поезія Рембо набуває трагічного звучання. Особливо виділяється вірш «П’яний корабель», що його Стефан Цвейг назвав «фантасмагоричним сновидінням, бунтом фарб, химерною симфонією лихоманячих слів». Корабель, який збився з курсу і втратив управління, символічно відображає творчі й життєві пошуки Рембо.
У символістському сонеті «Голосівки» декларувалися нові принципи мистецтва: перетворення слова на символ, увага до смислового забарвлення звуків, велике значення відчуттів у сприйнятті світу та відображенні духовного життя людини.
У третій період творчості (1872-1873) Рембо пише цикл «Осяяння», який засвідчив народження незвичайної форми вірша, що можна назвати і віршем у прозі, і ритмізованою прозою. Чарівною красою віє від загадкових картин, навіяних гарячковою вільною фантазією поета. Головне в «Осяяннях» — фіксація особистих настроїв і відчуттів, незалежно від того, що їх викликало: «Є в лісі птах, його спів затримує вас і змушує червоніти. Є годинник, який не дзвонить. Є вибоїна з гніздом білих звіряток. Є собор, який запалає, й озеро, яке підіймається. Є маленький візок, що, покинутий у гаю або ж заквітчаний стрічками, котиться по стежці. Є трупа маленьких акторів у костюмах, що з’являються на дорозі перед стіною лісу. Є, нарешті, й такі, що тебе проганяють, коли ти спраглий і голодний».
Артюр Рембо мав непостійну і примхливу вдачу. Як у творчості, так і в житті він шукав різних шляхів, інколи цілком протилежних. Серед сучасників користувався славою «скандального» поета, який, за словами П. Верлена, «любив так само пристрасно, як і ненавидів». Можливо, внаслідок цього дружні стосунки між двома письменниками нерідко закінчувалися сварками. Одного разу, збуджений полемікою про релігію, Рембо вдарив Верлена ломакою й продовжував лупцювати, допоки той знепритомнів. А в липні 1873 року під час чергової бурхливої суперечки Верлен стріляє в Рембо, ранить його і сам потрапляє до в’язниці. Схвильований Рембо впадає наче в лихоманку. Криком душі, зойком людини, котра вже не розраховує на чиюсь допомогу і все ж кличе у всесвіті когось невідомого, стала книга «Сезон у пеклі» (1873), єдина збірка, видана за життя поета. Але невеличкий наклад (500 примірників) письменник не міг оплатити, і книжки так і залишилися на складі. Їх знайшли випадково через кілька десятків років, до того існувала легенда, начебто Рембо сам знищив увесь наклад.
Розрив із Верленом, відсутність коштів, духовна невлаштованість призвели Рембо до гострої творчої кризи. В останніх творах поета відчувається біль і розпач самотньої душі, приреченої на марне благання: «Приходьте всі, навіть маленькі діти, щоб я зміг втішити вас, роздати вам своє серце, прекрасне серце! Прийдіть, бідаки, робітники! Я не хочу молитов, вистачить мені вашої довіри, вона дасть мені щастя».
«П’яний корабель» долі Рембо остаточно збився з курсу. Поет шукає забуття в алкоголі, наркотиках, бурхливих пристрастях. Але це не втамувало «болю пекучих протиріч», і Рембо вирішив змінити своє життя. Після того, як йому виповнилося двадцять років, він не написав жодного поетичного рядка. Відмовившись від мистецтва, Рембо блукав Англією, Німеччиною, Бельгією, торгував усілякими дрібницями на європейських базарах, наймався косити траву в голландських селах, був навіть солдатом голландських колоніальних військ на Суматрі. Побував у Єгипті, на Капрі, в Занзібарі. Рембо вивчав мову негрів Сомалі, освоював землі Африки, де не ступала нога цивілізованої людини, допомагав імператору Абіссінії готувати війну проти Італії. В останні роки працював у торговельній фірмі «Віанне, Барде і К°», яка продавала каву, слонові бивні, шкіру.
Розрив А. Рембо з поезією дослідники трактують по-різному. Французький письменник А. Камю вбачав у цьому «самогубство духу», австрійський прозаїк С. Цвейг — «зневажання мистецтва, нехтування ним». Існує версія, що поет утік з Парижа, щоб віднайти себе в іншому, щоб ствердитись, але потім все ж таки повернутись незалежним і вільним, позбавившись від «п’яного сну». В деяких сучасних дослідженнях утверджується думка про те, що поет підійшов у своїх експериментах зі словом до крайньої межі і, зазирнувши за неї, побачив лише порожнечу, він ще намагався писати, але вже не міг віднайти сенс поетичної творчості. Однак загадка поезії Рембо й досі не розгадана. Таємничим є не тільки його відхід від мистецтва, а передусім ті твори, що він встиг написати за короткий період, який став цілою епохою у світовій літературі.
Тридцяти семи років, стомленим, але ще повним сил, повернувся Артюр Рембо у Францію. Невідомо як склалася б його подальша доля, та 1891-го в нього виникла пухлина правого коліна, яка виявилася саркомою. 10 листопада того ж року Рембо помер у марсельській лікарні. Поховано поета в Шарлевілі.
Після смерті до митця прийшла всесвітня слава. Його ім’я стало символом світового поетичного авангарду. Без ясновидіння Рембо не було б великої поетичної революції Г. Аполлінера, французьких сюрреалістів, інших поетів. Його творчість привертала увагу й українських поетів. Значний інтерес до неї виявляли Юрій Клен і Василь Бобринський. Поезії Рембо також перекладали М. Терещенко, Г. Кочур, М. Лукаш, Д. Павличко, В. Стус, В. Ткаченко, М. Москаленко та ін.
У другій половині XX століття спостерігається нова хвиля інтересу до особистості А. Рембо. Так, зокрема, його образ цікавив кінорежисерів. Найбільшу популярність мав фільм Агнешки Холланд «Повне затемнення» (1995), створений за однойменною п’єсою американського режисера і сценариста Крістофера Хемптона (1967), в якому роль поета виконував Леонардо Ді Капріо (хоча достовірність образів Рембо і Верлена у цьому фільмі багатьма ставиться під сумнів).
Рембо та Верлен на картині Анрі Фантен-Латура (1872), Музей д'Орсе
П’яний корабель
За течією Рік байдужим плином гнаний,
Я не залежав більш од гурту моряків:
Зробили з них мішень крикливі Індіани,
Прибивши цвяхами до барвних стояків.
На вантажі свої я не звертав уваги,—
Чи хліб фламандський віз, чи з Англії сукно,
І, ледь урвався крик матроської ватаги,
Я вирушив туди, куди хотів давно.
Скажено хлюпали припливи океанські,
А я, колись глухий, як мозок дітвори,
Все за водою плив! І заколот гігантський
Зняли півострови, простори і вітри.
Моє пробудження благословили шквали.
Мов корок, танцював я на морських валах,
Що їх візничими утоплених прозвали,
І десять діб вогнів не бачив по ночах.
В сосновий корпус мій текла вода зелена,—
Солодка, як малим кисличний сік, вона,
Відкинувши убік і якір, і демено,
Блювоту вимила та плями від вина.
В настої зорянім, в Морській Поемі милій
Я плавав і ковтав зелену синь тоді,
Як мрець замислений вигулькує з-під хвилі,
Неначе тьмяний знак занурення в воді;
Там, раптом синяві підфарбувавши вири,
Повільні ритми й шал у днину осяйну,
П’янкіші од вина, потужніші за ліри,
Витворюють гірку любовну рябизну!
Я блискавицями роздерте небо знаю,
Прибої, течії, смеркання голубі,
Світанки, збуджені, мов голубині зграї,
І те, що може лиш примаритись тобі.
Я сонце споглядав у пострахах містичних,
Що зблисло згустками фіалкових промінь;
Буруни злі, немов актори драм античних,
Віконничний свій дрож котили в далечінь.
Я снив і бачив сніг серед ночей зелених,
Цілунок на очах морів, і гладь ясну,
І соків круговерть, хмільних і незбагненних,
Співочих фосфорів пробудження від сну!
Розлючені вали в звіриній істерії,
Що брали штурмом риф, уповні бачив я,
Не знаючи, що блиск од сяйних ніг Марії
Утихомирює захекані моря.
На берегах Флорид мені траплялось зріти
Квітки, подібні до пантерячих зіниць!
Мов сяйні віжки, сніп веселок розмаїтий
До лазурових стад стремів на повну міць!
Я бачив, як шумлять драговини та верші,
Де в комишах гниє морський Левіафан!
Як падають у штиль гігантські хвилі перші,
Як даль врізається в бездонний океан!
Льодовики, сонця, і небеса, й заграви!
Гидотні обмілі серед рудих заток,
Куди обліплені комахами удави
Падуть у смороді з покручених гілок!
Хотів би показать я гомінкій малечі
Співочих риб, дорад, що блискотять між хвиль.
І піна вквітчана мої гойдала втечі,
І вітер додавав мені не раз зусиль.
А море — мученик у безбережнім світі —
Мене підносило на схлипах злих своїх,
Воно несло мені свої тінисті квіти,
А я, мов дівчина навколішках, затих...
І, взявшись на своїх бортах гойдати
Їх чвари та послід, я, майже острівець,
Ледь задкував, коли в мої тонкі канати,
Шукаючи нічліг, чіплявся пухлий мрець!
Під гривою заток я — корабель пропащий,—
Закинутий у вись етерну без птахів,
Звідкіль ні монітор, ні парусник найкращий
Не вирвуть острова, що від води сп’янів;
Я, що в бузковій млі повільно так пролазив,
Довбаючи, як мур, червоний небокрай,
Де видно — о нектар солодких віршомазів! —
Небесні сопляки та сонячний лишай;
Я, весь плямований вогнистою дугою,
Що мчав і гнав ескорт із коників морських
(Ультрамаринове склепіння наді мною
Валилось, плавлячись у вирвах вогняних),
Я, жахом пройнятий, бо округ потойбічний
Тремтів од ревища Мальштремів та Биків,
Ясних застиглостей вивідувач одвічний,—
Я за Європою прадавньою тужив!
Архіпелаги зір та острови незнані
Я зрів, де небеса відкриті для плавців:
— В такі-от ночі ти дрімаєш у вигнанні,
О зграє злотих птиць, Снаго прийдешніх днів?
Доволі плакав я! Жорстокі всі світання,
Гіркі усі сонця й пекельний молодик;
Заціпило мені від лютого кохання.
Нехай тріщить мій кіль! Поринути в потік!
За європейською сумуючи водою,
Холодну та брудну калюжу бачу я,
Де вутлий корабель, як мотиля весною,
Пускає в присмерку засмучене хлоп’я.
І я, купаючись у ваших млостях, хвилі,
Не можу більше йти в кільватері купців,
Під оком злих мостів я пропливать не в силі,
Ані збивать пиху з вогнів і прапорів.
Поезія "П’яний корабель" має безліч інтерпретацій, викликає у читачів різні асоціації. Одні бачать у ньому бунт проти сірої буденності, інші — аналогію з подіями Паризької комуни, треті говорять про те, що в цьому творі автор передбачив свою власну долю, четверті вбачають у ньому виклад філософсько-естетичної концепції митця. У вірші описані мандри корабля, що втратив управління і носиться безмежним океаном.)
Особливість поетичного твору: У вірші спостерігається злиття об’єктивного і суб’єктивного першоджерел. Саме тому описані події можуть асоціюватися як з реальним життям, так і з філософським узагальненням (блукання і поривання ліричного героя у просторах духу, життя, поезії).
Композиція . Композиція твору складається з трьох частин. Зав’язка — загибель команди і втрата керування кораблем, розвиток дії — уявні мандри ліричного героя в морській стихії, кульмінація — зіткнення піднесеної фантазії з буденною реальністю, розв’язка — відмова героя від прагматичного життя.
Види конфлікту у творі: У вірші є два види конфлікту: зовнішній і внутрішній. Зовнішній — зіткнення ліричного героя зі стихією та буденністю, внутрішній — боротьба, що точиться в душі ліричного героя за духовне пробудження, особистий незалежний світ, мрії.
Головна тема твору: Мандри душі ліричного героя в житті та у світі власної уяви.
Етапи «пробудження» душі ліричного героя. Вірш починається з мотиву пробудження ліричного героя. («Я вирушив туди, куди хотів давно»; «Моє пробудження благословили шквали»; «колись глухий.., я за водою плив».)
Символічний образ корабля. Образ корабля, що нарешті звільнився, символізує потяг ліричного героя до пошуку іншого світу, відмінного від звичайного, вільного у своїх фантазіях, думках, мріях.
Почуття ліричного героя у цьому плаванні. Ліричного героя приваблює небезпека: «Я блискавицями роздерте небо знаю, / Прибої, течії, смеркання голубі, / Світанки, збуджені, мов голубині зграї, / І те, що може лиш примаритись тобі».
— Що побачив герой під час плавання? Усе розмаїття світу, з його складностями і багатогранністю. Але його не лякають ні шторми, ні блискавиці, ні складнощі, пов’язані з пошуками таємного сенсу буття.
— У вірші є два світи. Як їх сприймає ліричний герой?
Реальний світ для ліричного героя є справжньою трагедією, оскільки в ньому немає простору для польоту думок і почуттів. Вільніше він почувається у світі ірреальному.
— Який прийом використовує автор для зображення цих двох світів?
Прийом контрасту: безмежний бурхливий океан і холодна й брудна калюжа, вільний «п’яний корабель» і «вутлий корабель», що його в присмерку пускає засмучене хлоп’я.
Фінал поезії: фінал відображає результат духовних та естетичних пошуків автора, який усвідомив перевагу внутрішнього життя над обмеженістю зовнішнього простору.)
Образи-символи : образ п’яного корабля, моря, символи-кольори.
Аналіз поезії А. Рембо «Відчуття»
Відчуття
В блакитні вечори стежками йтиму я;
Колотиме стерня, траву почну топтати:
Відчує свіжість піль тоді нога моя,
Я вітру голову дозволю овівати.
Отож мовчу собі, сповільнюю ходу.
В душі безмежної любові лиш припливи;
Все далі й далі, мов бродяга той, піду,
З Природою, немов із жінкою, щасливий.
— Яким постає у творі ліричний герой?
Ліричний герой представлений мандрівником.
— Якою він бачить природу?
Природа для нього постає живою істотою в образі жінки, яку він здатен пізнати лише за допомогою відчуттів.
— До чого прагне ліричний герой?
До злиття з природою, що надає йому гармонії та щастя.
— Яка композиція вірша?
Поезія поділяється на дві частини. У першій відображено уяву ліричного героя, згадуються вже пережиті враження. В цій частині переважають дієслова майбутнього часу, оскільки почуття проектуються на майбутнє. У другій — ліричний герой немов переноситься в уявну дійсність, що сприймається як реальність. Тут переважають дієслова теперішнього часу.
— Яка кольорова символіка вірша?
Домінує у вірші блакитний колір, що символізує чистоту почуттів та духовних поривань героя до світу краси.
— Які художні засоби використовує автор?
Епітети: «безмежної любові»«блакитні вечори»,; порівняння: «все далі й далі, мов бродяга той, піду»; метафори: «я вітру голову дозволю омивати».
Самостійна робота
Подумайте, чому А. Рембо вважають символом поетичного авангарду?
— На вашу думку, яку роль відіграли тривалі мандрівки поета?
— У чому полягає трагізм долі А. Рембо?
— Які новаторські тенденції притаманні поезії митця?
— Яка роль поета у розвиткові світового літературного процесу?
— На кого з українських поетів мала вплив творчість А. Рембо?
— Назвіть перекладачів віршів А. Рембо українською мовою.
Література:
- В.В.Паращич. Усі уроки світової літератури. 10 кл. Харків. «Основа». 2011.
- К.Таранік – Ткачук. Від Вітмена до Маркеса. Тернопіль. «Мандрівець». 2005.
- Зарубіжна література № 21-24, червень, 2005.
- Євгенія Волощук. Зарубіжна література. Хрестоматія – посібник. 10 кл. Київ. «Світ знань».
Немає коментарів:
Дописати коментар